Червоні жоржини

Був звичайний літній червневий ранок 1941 року. Газети несли на своїх шпальтах матеріали мирної праці нашої країни. Заголовки статей закликали допомогати зібрати врожай, виконати піврічний план, зразково підготуватись до початку навчального року в школах, розпочати прийом у ВУЗи тощо.

Ми, трійка друзів . після складання екзаменів за 7-й клас, продовжували приходити до школи, нас приваблювало спортивне устаткування , нове, заводського виробництва: перекладина, гімнастичні коні (великий і малий), паралельні бруси,обладнаний в рові тир біля недобудованої двоповерхової школи. Будучи членами спортивних гуртків, прагнули як найшвидше здати норми, щоб отримати такі ж красиві значки, скажімо, як «ГТО» чи «Ворошиловський стрілок», які з гордістю носили на лацкані піджака деякі старшокласники, викликаючи у нас приємну заздрість.

Заглибившись у спортивні справи, ми якось, не звернули увагу на далекий гуркіт моторів і кулеметні черги, що доносились до нас з боку поля, приймаючи їх як наслідок військових маневрів. «Які там маневри,- відповів на наше питання наш вчитель хімії, направляючись з біноклем у руках до новобудови. Щойно передали по радіо, що Німеччина без оголошення війни напала на нас.» Приєднавшись до вчителя , ми миттю вибрались на верхівку будівлі і, передаючи один одному бінокль, стали спостерігати. Що значить оптика, який чудовий виднокіл. Ось поле, на якому чітко видніються жінки в білих хустинках, що працюють на прополці буряків, а ось два літаки винищувачі, що зійшлися в повітрянім бою: німецький «Мессершмідт» і наш І-І6, що значно поступається своїми бойовими якостями німецькій машині, за кермом якої міг сидіти ас, пройшовши вишкіл у 1940 р. у небі Франції. Вдивляючись у нерівний бій, було неважко здогадатись, що наш літак вилетів у складі ланки на перехват ворожих бомбардувальників, які прямували вглиб країни і після того, як був розсіяний ворожий стрій, він залишився один-на-один з ворогом і, не похитнувшись перед смертельною небезпекою, кинувся в атаку.

Повітряний бій тривав довго і завзято. Фашист, як не старався, не зміг похитнути мужність і відвагу нашого льотчика, справжнього патріота, захищаючого свою землю, людей, що ось зараз, глянувши на землю, бачив їх заклопотаних працею в полі.

З часом постріли стали стихати і в одну мить наш пілот, круто розвернувши машину , пішов на посадку в напрямку колгоспного подвір’я. Повернув на захід свою машину і зник у хмарах німець. Очевидно, у супротивника закінчились боєприпаси й пальне. Ми кинулись до колгоспу і, прибувши , побачили вкрай сумну картину: літака, геть зрешеченого кулями, і під крилом, в тіні, на густому спориші, пораненого льотчика. Поки запрягали коней, лаштували воза для доставки пораненого до лікарні, підходили люди, ставали густим кільцем і, очевидно, кожен хотів би сказати йому:"Ти, друже, сьогодні у нас на очах успішно здав свій перший бойовий екзамен. Скільки нелюдської болі, яку надзвичайну мужність, майстерність, нездоланне прагнення перемогти в цьому поєдинку вклав ти в цей бойовий іспит, щоб вийти переможцем".

Прийшла з букетом червоних жоржин наша вчителька — мовник, ставши з нами поруч. Згодом, з приводу цього повітряного бою. районна газета опублікувала її вірш, перші рядки якого закарбувались у моїй пам’яті на все життя:

Червоні жоржини. Червоні жоржини

Ростуть, де солдат занімів.

Він ворога бив у польоті орлинім

Він ворога серцем спинив!

Пройшли роки, розпочалося нове життя, новий день країни, на знамені якої накреслені самі дорогі й священні слова: Свобода, Правда й Справедливість. І щоразу, переступаючи поріг київської 139-ї спеціалізованої школи (директор Оксана Володимирівна Усенко), обов’язково відвідую створений Гайдученком Олександром Григоровичем, у минулому бойовим льотчиком, унікальний Музей авіації Великої Вітчизняної війни. Із пристрастю історика він відтворив, увіковічив предметно у вигляді макетів одну із найважливіших бойових ланок — авіацію. Скільки любові, терпіння, майстерності вкладено ним у створення цього унікального навчально-виховного осередку школи. Та наставнику молоді є про що розповісти.

Ще учнем старших класів Сашу приваблювало небо, а тут ще й відкриття аероклубу, навчання в авіашколі, яка й вивела юнака на реальний шлях здійснення своїх мрій. Сьогодні, тримаючи в руках макети тих літаків, на яких здійснив у Велику Вітчизняну понад 70 бойових вильотів, він правдиво розповідає юним слухачам про ту війну, в якій наші батьки йшли в бій і добивались перемоги. Таких макетів різних типів літаків, розставлених на стендах більше сотні. Вони настільки майстерно виготовлені, що здається ніби ось-ось готові миттю, по тривозі, піднятись назустріч ворогові. Для бажаючих перевірити відчуття польоту в бойовому літаку є макет ( у натуральну величину) кабіни пілота, представлені довідкові матеріали, зокрема тиражні примірники повної енциклопедії світової авіації, кольорові картини відважних льотчиків- героїв, тощо. З часом у музеї має з’явитись ще один експонат — стенд, присвячений нашому славному земляку, тричі Герою Радянського Союзу Івану Микитовичу Кожедубу.

Олександр Григорвич, знаючи, що школярі — аудиторія саме що не є допитлива й вимоглива, що не терпить фальші й марнослів’я, створював таку атмосферу, так будував навчально-виховний процес, який би виробляв у юнаків потяг до військової справи. Тому вчитель не обмежував свою розповідь тільки тактико-технічними даними, представлених на стендах бойових машин, а й акцентував увагу своїх слухачів на ключових етапах історії розвитку вітчизняної авіації.

З великою увагою слухали учні Олександра Григоровича про перші світові рекорди дальності польотів, наприклад, переліт в Америку через Північний полюс, переліт жіночим екіпажем на Далекий схід тощо. Сьогодні продовжується бурхливий розвиток авіації в багатьох країнах світу. Стимулом цьому явищу став перехід від гвинтових турбореактивних двигунів на ракетні, які працюють незалежно від навколишньої атмосфери.

Урізноманітнюючи форми навчання Олександр Григорович до бесід залучив безпосередньо учнів. Так, з нагоди Дня космонавтики в Музеї учні 7-6 класу під керівництвом вчителя історії Трентій С.П. розповідали своїм товаришам про героїзм захисників Вітчизни під час Великої Вітчизняної війни.

Хто зна скільки їх, допитливих, охопить мрія стати справжніми бойовими льотчиками. Тому музей Бойової Слави при навчальних закладах повинен стати основним осередком патріотичного виховання.

Леонід Пипа, учасник Великої Вітчизняної війни, член Спілки журналістів України


Записей не найдено.


Київська міська організація ветеранів України